На Слобожанщину до Сковороди

«Той ближче всіх до неба, кому нічого не треба».

Григорій Сковорода

DSC_0164Харків, як і взагалі Слобожанщина, були доленосними місцями в біографії Григорія Сковороди. Поруч зі сквером, у серці «першої столиці», й нині знаходиться подвір’я Свято-Покровського монастиря, де два з половиною століття тому відомий український філософ викладав поетику в Харківському колегіумі й звідки, відмовившись від сану монаха, пішов бродити світом у пошуках істини. Сюди ж багато разів повертався, знаходячи відраду в колі друзів. Нарешті, тут, на Харківщині, знайшов вічний спокій.

Музей «з благословення» ЮНЕСКО

Півтори години по шосе, через поля, які жовтіють кошиками соняшників, ― і ми опиняємося серед алей старовинного англійського парку, які променями розходяться від кола ― улюбленої фігури Сковороди.

За нами величний будинок з колонами, якому пощастило пережити усі лихоліття. Колись панський маєток на хуторi Пан-Іванівка належав поміщику Андрію Ковалiвському, нащадку польських шляхтичів і харківських козацьких сотників, який був спочатку учнем, а потім і добрим приятелем Сковороди. У 20-х роках минулого століття місце урочисто перейменували в Сковородинівку, увінчавши пам’ять філософа, який подовгу тут гостював.

Тоді ж у Божому будинку розмістили місцеву школу, а в 1972-му ― створили національний літературно-меморіальний музей. Саме тодi в культурній місії ООН ― ЮНЕСКО ― оголосили «рiк Сковороди», а в СРСР на внесення 250-річного ювілею філософа-гуманіста у світовий календар пам’ятних дат відгукнулися «не словом, а ділом». Будівлю школи відремонтували, парк розчистили, садибі повернули колишній вигляд, а кімнати будинку, які протягом півстоліття були класами, перетворили на зали з багатими експозиціями. Сьогодні садиба з будинком, парком і фруктовим садом ― культурний пам’ятник не лише Слобожанщини, а й усієї України.

«Український Сократ»DSC_0337

Наш провідник стежками саду і залами музею (а по суті ― по життєвому шляху Григорія Сковороди) ― науковий співробітник музею Валерій Павлович Манженко. Помітивши в наших очах зацікавленість, гід з коментатора-ерудита перетворюється на актора, який повертає слухачів у минуле та залучає до імпровізованої вистави. Він цитує цілі абзаци роздумів Сковороди та його сучасників, звертається до фрагментів листів і рядків його віршів. Тож ми з вологого туманного ранку переносимося у XVIII століття, у маєток, де у Сковороди була своя затишна кімната. Господарі будинку ― Андрій Ковалевський, пан досить суворої вдачі, і його дружина Варвара Яківна, особа благочестива і розсудлива, ― були раді не всім зрозумілому мандрівникові й цінували його компанію.

За ставком стежка до фруктового саду, де у траві синіють квіти цикорію. І чомусь спадає на думку: ось-ось з-за яблунь вийде мудрий гість Ковалевських, візьме до рук флейту або скрипку і заграє одну з мелодій, підслухану у вітру… У реальність нас повертають факти про музичний талант Сковороди: він досконало володів мистецтвом співу (з хором бував у царських палатах Санкт-Петербурга) i був неабияким музикантом.

Ефект присутності

Після прогулянки садибою ми опиняємося в залах музею, де численні артефакти (серед них посуд і меблі Слобідського краю, книги і скрипка самого Сковороди, фрагменти його рукописів) допомагають відтворити внутрішній світ випускника Києво-Могилянської академії, згодом ― викладача Переяславського та Харківського колегіумів і домашнього вчителя в сім’ях освічених дворян. Відмовившись від чернечого сану, він обійшов пів-імперії, а до цього об’їхав пів-Європи під час закордонної місії із закупівлі вин до царського столу (при всьому своєму демократизмі він мав славу цінителя тонких вин та європейських сирів). Виходить, і в географії мандрів філософа коріниться його космополітизм і вміння дивитися «поверх бар’єрів».

Фіналом екскурсії по музею є зала, де зібрані книги Сковороди. Тексти «українського Сократа» невеликі за чисельністю, зате перекладені на десятки мов. У його мудрості ми знаходимо відповіді на свої запитання, а вийшовши на ґанок після літньої зливи, визнаємо: слідуй порадам цього мудреця і будеш щасливішим, а світ ― кращим.

P.S. Перш ніж попрощатися із Сковородою (ефект його присутності настільки сильний, що хочеться вклонитися), йдемо в дальній кут парку. Там ― могильна плита. Ворушачи губами, читаємо дати: 22 листопада (3 грудня) 1722 року ― 29 жовтня (9 листопада) 1794 року. Між цими цифрами ― дорога довжиною в життя. Життя того, хто для одних ― перший пейзажний лірик і байкар, для інших ― видатний педагог, для третіх ― мудрець, чиї рядки «Світ ловив мене, але не спіймав» за заповітом стали його епітафією. Для мене вони звучать, як послання з вічності.

Тетяна Грибова

 

www.skovoroda.in.ua ― офіційний сайт музею в Сковородинівці

Автори цікавих книг про Г. С. Сковороду:

Д. І. Багалій, Ю. Я. Барабаш, О. В. Марченко, Л. В. Ушкалов